Все почалося з того, що я народився. Мама-собака вилизала мені голову і спину і поклала поруч із собою. Перший запах у житті, який я відчув, ― її запах, а перший смак, який пізнав, був смак молока, теплого і солодкого.
Приблизно на дев'яту добу ― як мені розповіла потім мама ― я почав чути хоч щось, а через два тижні після народження розплющив правe око. Ліве, звісно, теж, але ще за пару днів. Тоді я ледве міг відрізнити світло від тіні. І вже потім, через чотири тижні, почав розрізняти кольори і obrysy предметів.
Тоді ж у мені прокинулося нове відчуття ― те, що люди називають цікавістю. Поки я був ще щеням, сталося дещо, що вплинуло на моє життя і викликало інтерес до науки.
Я жив у академіка Івана Петровича. Одного разу його донька Веруша пускала мильні бульбашки. Вона вмочувала довгу, тонку, як голка, соломинку в маленький тубус із мильною водою і видувала бульбашки. Спочатку вони були маленькі, не більші за мій ніс, потім ставали більшими, поважнішими, і це вже була не бульбашка, а бульбашисько!
Але ось дівчинка махнула соломинкою, як чарівною паличкою, і та полетіла, гнана вітром кудись убік великої, як будинок, берези. Сонце грало на її прозорих боках, і крізь неї було видно все. І тут я помітив щось дивне. Наче не один колір, а багато. Їх було сім. Вони переходили один в одного на прозорій «шкурці» бульбашки, і це було так чарівно, що я на хвилину завмер. А потім спробував схопити цю красу, щоб принести і показати мамі.
Я напружив лапи, кинув хвостом, і наче сама земля дала мені сили підстрибнути вгору. Ніколи не стрибав так високо, як того дня. І вже готувався відчути раніше невідомий мені предмет, готувався, міцно стиснувши зуби, віднести невідому красу улюбленій мамі. Але я відчув лише на язику і на своєму чутливому чорному носі гіркуватий смак мила і почув сміх дівчинки.
Я загавкав, тим самим викликавши новий приплив дзвінкого дитячого сміху. Так повторювалося кілька разів, але багатобарвна краса постійно вислизала і ніяк не давалася мені в руки. Точніше, в зуби.
На мій гавкіт прийшов сам академік. Він погладив бороду, сів на сходинки, посадив доньку на коліна і, розсміявшись, почав розповідати:
Мабуть, Тобіас веселку побачив. Ось і захотів її схопити.
Тату! А що таке веселка?
Академік лише на секунду задумався, а потім подивився на мене:
Слухай! Може, тобі стане в пригоді.
Потім він повернувся до дівчинки. Я підійшов ближче і сів біля його ніг.
Веселка ― це заломлення і відбиття світла в маленьких, як маків зернятко, краплинах води, що ширяють у повітрі. Справа в тому, що промінь білого кольору складається з різних кольорів ― кольорів веселки. Вони летять усі разом, але, коли на їхньому шляху з'являється крапля, розходяться, і виходить сім променів. Наче крапля їх сварить. А якщо таких променів багато, виходить велика і гарна веселка. Після дощу, наприклад.
Я уважно слухав і в кінці промови академіка тихенько тявкнув на знак того, що зрозумів і запам'ятав. А потім бігав по нашій величезній дачній ділянці, куди на літо приїхав академік із родиною. Звісно, взявши мене з собою.
Дача була просто величезна, хоча, можливо, вона лише здавалася мені такою через мої власні розміри. І ось бігав я і натрапив на чудовисько. Воно було маленьке, чорне з довгими шипами і рядами білих крапок уздовж тіла. Повзло по листку кропиви. Незнайоме на пекучій кропиві точно краще не чіпати!
Я зарычав, і чудисько зупинилося, сховавши маленькі помаранчеві лапки під себе і ледь не згорнувшись калачиком. Я замовк, і через пару хвилин воно неквапливо поповзло далі, повільно переставляючи свої жахливо маленькі ніжки. Я злякався, але вирішив не тікати, а простежити за чудиськом.
Страшний звір не просто пересувався, він їв листок. Жадібно, зосереджено, багато. Так само по-черепашачому долав стебло, а згодом згорнувся в щось дивне. Кульок. Зелений грудочок повис на стеблі і затих. Я торкнувся його носом. Неживий, не рухався. Лише трохи похитнувся від мого удару. Я вирішив не випробовувати цю невідомість і відбіг подалі, за півгодини зовсім забувши про це.
Через пару днів я прийшов ― абсолютно випадково ― на те саме місце і побачив, що кокон (мама розповіла мені, як це називається) потемнів і став м'якшим. Підійшовши і обнюхавши його, з'ясував: жодного запаху у таємничого предмета немає. «Дивацтв не стає менше, ― подумав я, ― відійду-но подалі, раз не знаю, що це за штуковина».
А наступного ранку кульок розкрився. Я знову опинився поруч, пробігаючи п'яте коло нашим галявиною, і спостерігав, як із грудочки, як листочок з духмяної бруньки на тополі, проклювується метелик. Він був дуже гарний!
Два яскраво-полунички крила з двома невеличкими чорними смужками і синіми плямками на кожному. Ці крапочки ніби стежили за тобою, куди б ти не відійшов. Але це не скасовувало моїх питань. Як метелик там опинився? Чому? Звідки? Питань стало більше, ніж я міг витримати!
Іване Петровичу! ― загавкав я, дивлячись на академіка. Той відірвався від паперів і присів навпочіпки, щоб краще мене бачити.
Що сталося? Ти кудись кличеш мене?
Гав!
Тобто так. Ну, ходімо. Покажеш, що тебе так здивувало.
Коли ми прийшли, він одразу подивився на метелика. Той майже вилазив зі свого кульку і готувався злочинно втекти.
Ти привів мене, щоб показати, як Павине око вилуплюється з кокона?
Гав!
Тобі буде цікаво слухати про метеликів?
Тяв!
Дивись. Спочатку такі самі метелики відкладають яйця на рослини, переважно ― на кропиву або малину. Потім із них виходять гусениці. Маленькі такі, і повзають, як черв'ячки, але різних розмірів, кольорів і форм. Гусениці повзають листям, поїдаючи його. А потім вони знаходять затишне місце і згортаються в лялечку. Усередині лялечки відбувається багато різних складних процесів, і потім звідти вилазить гарний метелик. Ось, наприклад, як цей. Це схоже на казку, правда?
Академік підставив палець під лапки метелика. Той неквапливо ступив і поспішив по його долоні, переставляючи свої тоненькі лапки з гачечками на кінцях. А потім Павине око раптом змахнуло своїми безмежно гарними, але водночас крихкими крилами і піднялося в повітря.
Я подивився спочатку на метелика, потім на Івана Петровича, наче кажучи: «А куди вона?» І академік зрозумів моє питання і продовжив, дивлячись услід красі, що відлітала.
А тепер вона полетіла поласувати квітковим нектаром, щоб потім знову відкласти яйця. Це життєвий цикл метелика. Такий уже він є. Знаєш, чому гусениця цього метелика колюча? Це захист від хижаків. Птах або комахоїдна тварина не повинні її з'їсти, ось вона і відбивається як може. Деякі комахи змінюють забарвлення на яскраве і помітне, щоб сказати: «Не чіпай мене, пошкодуєш!». А хтось, навпаки, маскується під навколишнє середовище, щоб бути непомітнішим. Павине око ― метелик дуже яскравий і гарний. Але те, чим ми захоплюємося, насправді служить захистом від ворогів.
А потім мені на ніс упала перша крапля. Потім друга, третя, п'ята, тридцять шоста, а далі я вже збився і втратив їх лік… Тому швидко забіг під дах, а потім і в будинок. Дощ стукав по покрівлі, і було добре. Я заспокоївся і заснув під теплим боком мами.
Вискочивши з дому, коли закінчився дощ, я покотився мокрою травою. Це було страшенно весело, і я не помітив, як докотився до старої дерев'яної лавки, що стояла у нас на подвір'ї. Я стукнувся спиною і впершись цікавістю в необяснене. Справа в тому, що міцні металеві цвяхи, якими ніжки лавки були прибиті до сидіння, почервоніли! І знову питання: «як?», «чому?», «через що?».
Я зарычав і тупнув лапкою. Нерозуміння і недоумство кипіли в мені, переступаючи всі межі розумного. Спочатку почервоніли цвяхи, а потім що? Лавка? Трава? Ділянка?
Два сини Івана Петровича ― Володя і Віть ― побачили мене і підійшли подивитися, що так налякало і стривожило маленьке щеня. Але, підійшовши, перший розсміявся, а другий зайнявся уважним вивченням лавки.
Мабуть, він тільки зараз помітив лавку! ― реготав Володя, упавши на холодну мокру траву і схопившись за живіт.
Ні, ― рішуче відповів Віть, ― тут щось інше. Але що саме? Гнилі старі дошки? Прогнили і можуть тріснути, якщо на них сісти?
Рррр!
Значить, ні. Тоді що, цвяхи? З цвяхами щось не так?
Гав!
Ах, це. Просто старі іржаві цвяхи. Пора б їх поміняти, ти правий. Давно пора.
Ррр!
Ти знову не про це? А! Все, я зрозумів. Ти ж бачив ці цвяхи нормальними, правда? Правда. Тобто ти хочеш дізнатися, чому вони змінилися?
Гав!
А ти зрозумієш? ― присів навпочіпки Віть.
А ти поясни так, щоб він розібрався, ― знову засміявся Володя і пішов переодягатися, бо весь його одяг виглядав не дуже охайно після падіння.
Віть сів на цю саму лавку і посадив мене перед собою, почекав, поки я зручно вмощуся, згорнувши хвіст бубликом, ― добре, що тоді я був не дуже великий ― і почав розповідати.
Якщо залишити будь-яку залізяку у вологому місці, вона поступово почне… Почекай, ні, не так. Металевий предмет може піддаватися корозії. Залізо ніби згорає, з'єднуючись з киснем, розчиненим у воді. Так, Тобі, у воді є кисень, яким ми дихаємо. Ні, знову не так. Ти коли-небудь бачив багаття? Від нього відлітають іскри, і залишається вугілля. Так само і іржа з'являється на цвязі або відрі. І вона залишається на залізному предметі, коли крапля зникає – випаровується. Зрозумів? Вода і повітря можуть зробити з залізяки іржаву залізяку. Вона руда, як сусідський сетер. Ну що, зрозумів?
Гав!
Ото й добре, ― розсміявся Віть, ― іди, бігай, гуляй.
Ці три випадки, безумовно, були не єдиними незвичайними пригодами в моєму житті. Але саме вони прищепили мені любов до науки. Потім я почав спостерігати за Іваном Петровичем, коли він працював. І іноді він теж пояснював мені пару-трійку найрізноманітніших речей, наприклад, що таке призма, чому листя жовтіє або навіщо сому вуса. І з усього цього я витягнув одну дуже важливу думку: наука ― це не нудно і не складно, а, навпаки, весело і цікаво!
P.S. Можливо, ви зовсім не повірили, що цілий академік відповідатиме на питання маленького щеняти? О! Це був такий академік, у лабораторії якого було кілька собак різних порід. Який називав їх не інакше як «мої наукові співробітники». Завдяки собакам і сам він зробив чимало відкриттів.
Прізвище мого вченого ― Павлов, Іван Петрович Павлов.